Прихована примусова праця випускників вищих навчальних закладів України: більше ніж проблема цивільних правовідносин

0
Ваша оценка: Нет

Починаючи виклад дослідження проблеми, як вважає авторка, примусової праці випускників державних і комунальних вищих навчальних закладів України, слід, насамперед, відповісти на природне питання, що виникне у захисників Прав Людини. До чого тут Вони? То проблема цивільного права конкретної пострадянської країни. Авторка вважає інакше, тому просить зануритися в виклад її думок (авторка не є юристом, правником або іншим фахівцем у таких питаннях).

Існування соціальної гарантії безкоштовного навчання (здійснення права на освіту) в вищих навчальних закладах є, безумовно, спадком для молодої Української держави та зайвим свідченням її «соціальності». Конституція визначила цю гарантію (своєрідне розширення права на освіту з рівня середньої до професійно-технічної, вищої, післядипломної) в двох своїх статтях:
- держава забезпечує доступність і безоплатність … вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (ст. 53);
- держава … реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб (ст. 43).
Тлумачення таких норм було здійснено Конституційним Судом у справі про доступність і безоплатність освіти та, в цілому, звелося до наступного: «безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути її … без внесення плати в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі в межах обсягу підготовки фахівців для загальносуспільних потреб (державного замовлення)». На цьому зайвий раз наголошено й в науково-практичному коментарі до Основного закону.
Але, не зважаючи на норму прямої дії Конституції, реалізація її вище описаних гарантій в Україні, на думку авторки, перетворилося на завуальоване порушення Прав Людини, що доводитиметься далі.
Тож, виходячи з розширеного права на освіту в частині безкоштовного здобуття вищої освіти, громадянин може навчатися в вузі без внесення плати за двох умов:
- вуз має бути державним або комунальним;
- вступ у такі вузи має здійснюватися на умовах конкурсу.
Для держави гарантування цього права спричиняє наслідки в визначенні суспільних потреб у фахових (кваліфікованих) кадрах (фактично – обрахунку кількості безкоштовних місць у вузах) та закладенні в відповідні бюджети коштів на фінансування програм безкоштовного навчання.

Але двома умовами для охочих здобути безоплатно вузівський диплом держава не обмежилася, чим порушила, на думку авторки, норму прямої дії гарантованого Конституцією права (що, знов таки, допоки немає відношення до порушення Прав Людини як такого). На рівні закону та підзаконних актів існує третя умова. Вона породжує гіпотезу авторки, представляє «обіцяне» порушення Прав Людини. Закон вимагає від усіх, хто безкоштовно здобув вищу освіту на двох вище зазначених умовах, відпрацювати три роки, цитуючи, «за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України», а в разі відмови такі особи, цитуючи, «відшкодовують в установленому порядку до державного бюджету повну вартість навчання». Тож, час сформувати гіпотезу. Норма закону про трирічне відпрацювання випускників навчальних закладів, які здобули освіту безкоштовно, порушує Конституцію та є незаконною. Через це вимога «відпрацювати» (що «обросла» великою кількістю судових рішень і підзаконних актів) набуває ознаки порушення права людини на вільний вибір роботи та порушення заборони примусової праці. Саме тут, на думку авторки, проходить межа між звичайними цивільними відносинами та тим, що має ознаки завуальованого тимчасового трудового рабства. Прибічники першого зауважать, що норма про відпрацювання чинна, бо не була скасована або визнана нікчемною ані в порядку законотворчих змін, ані конституційного, ані адміністративного судочинства. Це розбиває гіпотезу та формує твердження, що безкоштовна вища освіта базується на трьох умовах (двох, визначених Конституцією, і однією, визначеною законом). Але авторка наполягає, що додаткових умов бути не може. Зокрема, «традиційна» нормотворча формула «порядок якоїсь норми Конституції визначається законом» відсутня в статті про безкоштовність вищої освіти. Зокрема, новіший за Конституцію Закон «Про вищу освіту» не містить норми про «відпрацювання», навпаки, каже, що випускники вільні в виборі місця праці та зауважує, що інші закони мають діяти в частині, що не суперечать Закону «Про вищу освіту». Зокрема, Міністерство освіти в своєму Листі ректорам вважає, що «вимога відпрацювання незаконна». І т.д. і т.п. Але висновки Рахункової палати Верховної Ради, колегій ряду міністерств, перевірок Держфінінспекції (КРУ) та, навіть, Головного науково-експертного управління парламенту щодо деяких законопроектів, а головне переважна судова практика наголошують, що відпрацьовувати треба, а хто не хоче – нехай вертає гроші! Добре, якби Конституція була «синхронізована» з тими законами, що містять «відпрацювання», гіпотеза б дійсно була недолугою та неправильною. Добре, якщо організація за свій кошт направляє на навчання свого співробітника за якихось умов, на які згоден останній (наприклад, не звільнятися, принаймні, три роки після повернення з інституту), то гіпотеза навіть не виникає. Але ж основний закон дарує надію, що право на безоплатну вищу освіту для більшої частини абітурієнтів не породжує обов’язок попрацювати на державу за це. Цю ж гіпотезу (про порушення заборони примусової праці) використовувала як гасло низка українських молодіжних громадських організацій, що виступали протягом останніх років проти змін чинного законодавства про вищу освіту щодо додаткового «закріпачення» випускників – до сьогоднішнього дня такі нормотворчі ініціативи не дожили, а в парламенті всі проекти нових законів про вищу школу не містять вимоги «відпрацювання». Навіть нещодавно зареєстровано законопроект про скасування відповідної «злощасної» статті Закону «Про освіту». Але це все допоки перспектива. Сьогодення ж, на думку авторки, вимальовує порушення:
- Загальної декларації прав людини, якою гарантується, що кожна людина має право на вільний вибір роботи (ст. 23);
- Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка каже, що ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов'язкову працю (ст. 4).
При цьому авторка розуміє під останньою будь-яку роботу або службу, що вимагається від будь-якої особи під загрозою якогось покарання, для котрої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг (Конвенція №29 Міжнародної організації праці, ст. 2), згадуючи також, що Україна зобов’язалася не використовувати примусову працю, як метод мобілізації та використання робочої сили для потреб економічного розвитку (Конвенція №105 МОП).

Які ж наслідки цього, з одного боку, суперечливого застосування законодавства, з іншого (на думку авторки), порушення права людини на вільний вибір роботи та заборони примусової праці для пересічних громадян. Аналіз рішень судів усіх рівнів показує, здебільшого програші молодих спеціалістів, в основному, по таких галузях знань, як «Педагогічна освіта», «Право», «Медицина», «Фармація».

Що про це думають правозахисники? Аналіз юридичних джерел свідчить про оптимізм практикуючих адвокатів, а ось громадські активісти перебувають, умовно кажучи, в «сплячому режимі» (наприклад, останній окремий розділ з права на освіту в Доповіді правозахисних організацій про Права Людини в України був аж 2007 року). Авторці вдалося віднайти свідчення певних позицій по цій проблемі тільки серед представників тих молодіжних організацій, що свого часу виступали проти «закріпачення», та від дослідників А. Черних і А. Коновалова.

Якими можуть бути дії правозахисників по описуваній проблемі? Вище згадані громадські активісти закликають студентів бути уважними та не укладати угоди про «відпрацювання», використовуючи раніше згадані суперечливості в законодавстві, захищають їх у цивільних судових процесах. Але в цих діях немає цілісного підходу. Він би міг включати наступне:
- стратегічна підтримка випускників-«бюджетників» у судових справах проти «відпрацювання»;
- тактичні процеси по конституційному судочинству відносно описаної норми закону про «відпрацювання» та по адміністративному – відносно підзаконних актів (складнощі останніх процесів полягатимуть у відомих «хитрощах» обчислення строку звернення до адміністративного суду);
- лобіювання (або громадська кампанія) законодавчих змін, що виключили б із правового поля поняття «відпрацювання» як умову безкоштовного отримання гарантованої Конституцією вищої освіти.

Насамкінець, авторка запрошує правозахисників, активних студентів, академічну спільноту, представників влади висловлювати свої думки з приводу трирічного відпрацювання випускників вищих навчальних закладів, які навчалися безкоштовно.